Окремий зведений штурмовий загін «Одін» - легендарний полтавський підрозділ добровольців

Історія створення 24 лютого 2022 року, коли більшість людей через повномасштабне вторгнення росії були паралізовані страхом або ж поспіхом збирали речі для втечі, ці чоловіки й жінки пішли назустріч ворожій навалі. Більшість із них не мала жодного бойового досвіду та вела звичайне цивільне життя. Це згодом вони стануть один одному побратимами і посестрами по службі та зброї, але до того дня основна частина їх ніколи не бачились. Більшість з них не були друзями чи родичами (хоча дехто приходив з близькими: кум з кумом, батько з сином, брат з братом, чоловік з дружиною), просто в одну мить взяли волю в кулак та прибули до колишнього військкомату. Тоді там стояли черги добровольців, яких оперативно оформлювали на службу і видавали зброю. Саме в таких турбулентних умовах і сформувалась рота охорони Полтавського районного ТЦК та СП, воїни якої заступили на бойове чергування в перший же день великого вторгнення.

Бойовий шлях З перших днів повномасштабного вторгнення наші воїни готувалися прийняти участь у відбитті атак ворога, проте основні сили ЗСУ зупинили його просування за лічені кілометри від облаштованих блокпостів та позицій. Але в результаті вдалося захопити багато ворожої зброї, в тому числі десятки танків, котрі були відремонтовані та передані на підсилення армії. Коли ворога було відкинуто за межі Полтавської області, а бої зосередились на кордонах, командир підрозділу полковник Олександр Логвиненко ухвалив рішення про створення зведеного штурмового загону «Одін». До нього в повному складі ввійшли хлопці та дівчата з роти охорони Полтавського РТЦК та СП. Без вагань усі вони вирушили в Донецьку область на Бахмутський напрямок на підсилення 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Це був той страшний перший бойовий досвід, який загартовує та ранить одночасно. Відчуття довіри, братерства, взаємопідтримки і паралельно — ядуче відчуття втрат, страху і болю. Дружини, батьки, діти — всі на межі відчаю, бо звʼязок відсутній, а уява малює страшні речі. Та все ж змогли, вистояли і виконали бойовий наказ, як дипломовані військові, наче з дитинства володіли зброєю і «народилися для війни». Ще довго москалі згадуватимуть свої тодішні поразки. Ейфорія, що змогли вийти з оточення, і паралельне відчуття безсилля від того, що з бою вийшли далеко не всі. А потім відновлення, Сумщина, Чернігівщина, Лиман... Знову бій за боєм. Лють і бажання помсти за полеглих побратимів перетворювала поле бою на братську могилу для орків. Далі оборона Авдіївки — справжнє пекло, бойові накази і ні кроку назад. Усі знають, що за спинами — батьки, діти, український народ, тож відступати не можна. І знову втрати, і знову біль. Та «Одіну» вдалося виконати поставлене бойове завдання. Хтось повернувся додому зі щитом, хтось — на щиті. Когось досі не вдалося забрати з поля бою. Після Авдіївки загін як підрозділ перестав існувати. Частина хлопців загинула. Частина отримала поранення різного ступеня важкості. Хтось перейшов до складу бойових бригад та продовжує гідно воювати і знищувати ворога. Хтось із різних причин звільнився зі служби. Та де б вони не були, сам дух «Одіна», пам'ять про живих і полеглих побратимів і посестр завжди буде обʼєднувати їхні душі та серця.