Вулиця Кирила Осьмака (вулиця Баумана)

Уродженець Ши­шак Кирило Осьмак (1890-1960) - діяч Української Цен­тральної Ради, ОУН, президент Україн­ської головної ви­звольної ради. Ки­рило Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року і створював Цен­тральну Раду - тимчасовий парламент України. З 1917 року працював у Генеральному секретаріаті земельних справ. За радянської влади репресо­ваний: висилався за межі України, кілька разів арештовувався і відбував покарання. Під час ві­йни був членом Української національної ради, обраний президентом Української головної ви­звольної ради. У 1944 році знову потрапив до ка­тівень НКВС, майже 15 років провів в ув'язненні, до й загинув 16 травня 1960 року.

Потонув у Пслі, рятуючи сільську дівчину. По­хований на полтавському Старому цвинтарі, 1982 року прах було перенесено на центральний місь­кий цвинтар. У серпні 2007 року виконком Пол­тавської міської ради ухвалив рішення про вста­новлення меморіальної дошки Миколі Дмитрієву на фасаді будинку №3 (майдан Конституції).

Провулок називався Волочаєвським на честь станції Волочаєвка Амурської залізниці, де 1922 року відбувся вирішальний бій заключного етапу Громадянської війни. У радянській історіо­графії Волочаєвка вважалася одним із символів перемоги більшовиків над Білою гвардією на Далекому Сході.

Віктор Носов (1940-2008) - відомий україн­ський футболіст і тренер. Майстер спорту СРСР, заслужений тренер України. Виступав за доне­цький «Шахтар» (1958-1959, 1963-1964, 1966), ЦСКА (1960) і ростовський СКА (1961-1962). Се­зон 1965 року провів у харківському «Авангар­ді», з 1968 по 1971 рік грав у Полтаві за команду «Колос». У вищій лізі чемпіонату СРСР провів 88 матчів. Фіналіст Кубка СРСР 1963 року.

Після завершення футбольної кар'єри при­святив себе тренерській роботі. Тренував до­нецький «Шахтар», «Кривбас» (Кривий Ріг), «Пахтакор» (Ташкент), «Зорю» (Ворошиловград), «Динамо» (Ставрополь), «Верес» (Рівне). У Полтаві Віктор Носов починав ще тренером місцевого «Колоса», за який і виступав до цьо­го. А 2005 року повернувся до нашого міста вже головним тренером «Ворскли» (2005-2007), тренував і «Ворсклу-2».

Вулиця Колійна (вулиця Вороніна)

Петро Воронін (1880-1919 ) - діяч револю­ційного руху на Полтавщині. Був першим се­кретарем комітету бідноти і головою ревкому у приміському селищі Кривохатки, яке 1960 року теж перейменоване на селище Вороніна. Похо­ваний на вулиці Тунельній.

Колійною вулиця названа, оскільки тут прохо­дить залізнична лінія Полтава - Ромодан між стан­ціями Полтава-Південна та Полтава-Київська. Кривохатки - роз'їзд Полтавської дирекції Півден­ної залізниці, де зупиняються місцеві потяги.

Провулок Лева Вайнгорта (провулок Вороніна)

Арій-Леон (Лев) Семенович Вайнгорт (1912-1994) - архітектор, краєзнавець, член Спілки архітекторів України (з 1939 року). Арій- Леон Вайнгорт народився 27 листопада 1912 року у Варшаві в бідній єврейській родині. Ще в дитинстві разом з батьками переїхав до Пол­тави. 1938 року закінчив Харківський інженер­но-будівельний інститут. Після нетривалого періоду роботи на будівництві Московсько­го метрополітену його подальше життя тісно пов'язане з Полтавою. Протягом 32 років був головним архітектором міста. За його активної участі в повоєнні часи відновлено центр міста, проведено містобудівні заходи зі створення його чіткої планувальної структури, відтворено історичний вигляд Круглої площі. Автор і співав­тор багатьох проектів та пам'ятників, які стали візиткою міста, наукових робіт з містобудування й архітектури Полтави.

Протягом 1970-1981 років Лев Вайнгорт був доцентом кафедри архітектурного проекту­вання Полтавського інженерно-будівельного інституту. З 1981 року - перший директор На­ціонального музею-заповідника Миколи Гоголя в селі Гоголеве на Полтавщині. Після виходу на пенсію, з 1986 року, працював старшим науко­вим співробітником Полтавського краєзнавчого музею, до реставрації якого доклав багато зу­силь.

Автор багатьох науково-дослідницьких, іс- торико-архітектурних праць, зокрема путівника «Монумент Слави у Полтаві» (1959), досліджен­ня «Полтава: історико-архітектурний нарис» (1996, у співавторстві), книги «Записки провин- циального архитектора» (2001).

Помер 18 квітня 1994 року, похований у Пол­таві.

Вулиця Михайлівський Яр (вулиця Воровського)

Вацлав Воровський (1871-1923) - російський революціонер польського походження, літера­турний критик, один із перших радянських ди­пломатів. З квітня 1917 року увійшов до складу Закордонного бюро ЦК РСДРП у Стокгольмі. Після приходу більшовиків до влади - повпред у Скандинавії. У 1919 році повернувся до Росії, де став одним з ініціатором боротьби проти право­славної церкви, займав посаду завідувача Дер­жавним видавництвом. З 1921 року - повпред в Італії, у 1922 році брав участь у Генуезькій конфе­ренції. У 1923 році призначений до складу радян­ської делегації на Лозаннській конференції, де й був убитий у ресторані готелю «Сесіль» емігран­том із Росії. Жодним чином з нашим краєм не був пов'язаний.

Нині вулицю названо за старою назвою цієї місцини.

Вулиця Євгена Сверстюка (Вулиця Гайдара)

Була названа на честь Аркадія Гайдара (справ­жнє прізвище Голіков) - російського радянського дитячого письменника, автора широковідомої повісті «Тимур та його команда», оповідання «Чук і Гек» та багатьох інших творів, які увійшли до шкільної програми, активно екранізувалися, пе­рекладені багатьма мовами світу. Під час Другої світової війни перебував у діючій армії як корес­пондент «Комсомольської правди». У жовтні 1941 року Гайдар загинув поблизу села Ліпляве Канів­ського району Черкаської області. 1947 року Ар- кадій Гайдар був перепохований у Каневі. Однак ще за часів горбачовської гласності почали спли­вати й неприємні факти з революційної юності Гайдара, пов'язані з його нічим не виправданою жорстокістю в роки Громадянської війни - під час придушення селянського повстання на Тамбов- щині та роботи в ЧК.

Євген Сверстюк (1928-2014) - український письменник, мислитель, філософ, гоголезна- вець, громадський діяч. Засновник та з 1989 року незмінний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу. Доктор філософії. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву - «З приводу процесу над Погружальським». Політв'язень радянського режиму.

З 1956 по 1959 рік працював викладачем української літератури Полтавського педагогіч­ного інституту ім.В.Г.Короленка. Саме на цей пе­ріод припадає його перше звільнення з роботи за виступи проти дискримінації української мови та культури. У Києві працював старшим науковим працівником НДІ психології (1959-1960), завіду­вачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961­1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання нДі психології (1962­1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965-1972).

За участь у «Самвидаві» і протести проти аре­штів і незаконних судів 1973 року засуджений за статтею 62 ч. I КК УрСР до семи років таборів та п'яти років заслання.

Улітку 1987 року з Сергієм Набокою (головою ради), Олесем Шевченком, Ольгою-Гейко-Матусевич, Віталієм Шевченком, Миколою Матусевичем та іншими створили Український куль­турологічний клуб (УКК). Після проголошення незалежності України був активним ідеологом дерадянізації країни. Широко відомі його публі­кації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті.

Провулок Івана Миколайчука (провулок Ярослава Галана)

Ярослав Галан (1902-1949) - радянський письменник, журналіст, компартійний активіст. Від 1924 року - член Комуністичної партії За­хідної України (КПЗУ). У воєнні та повоєнні роки Ярослав Галан засуджував ідеї української дер­жавності, називав українську революцію «жовто- блакитним маріонетковим балаганом типу 1918 року», засуджував ОУН, УПА, а також греко-като- лицьку церкву. Його стаття «Плюю на папу» стала відповіддю на відлучення його від церкви папою Пієм XII. Ярослава Галана вбили у власному робо­чому кабінеті. За офіційною радянською версією, убивство вчинили націоналісти, тож у СРСР цей випадок видавали за один зі «злочинів ОУН-УПА». Сам Галан у Полтаві ніколи не був.

Іван Миколайчук (1941-1987) - у