Календар оновлень:

Події міста:Сьогодні, 09:00
Заяви прес-служби:19.10.2020, 15:50
Документи:19.10.2020, 12:05
Полтавцям до відома:16.10.2020, 15:30
Відеоблог:09.04.2019, 16:04
 
Останнє оновлення: 20.10.2020, 09:00
ГородянамЦ Н А ПДля бізнесу та інвестора Полтава туристична For foreign visitorse-gov СЕД Megapolis
Петиція Публічна інформація Документи Місто Міська влада Події міста Приймальня Всі розділи
Полтава

Офіційний сайт Полтавської міської ради
та виконавчого комітету

Полтава — перлина України,
її історична і духовна скарбниця —
місто, в якому хочеться жити.

НОВІ НАЗВИ ВУЛИЦЬ

20 травня голова Полтавської ОДА Валерій Головко на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» підписав розпорядження №207 «Про перейменування топонімічних назв, демонтаж меморіальних дощок та зображень комуністичної символіки в місті Полтаві». 

Тож, розповімо про нові назви полтавських вулиць, які було перейменовано в рамках Закону про декомунізацію


Симон ПетлюраВулиця Симона Петлюри (вулиця Артема)

Уродженець Полтави Симон Петлюра (1879— 1926) - український державний, військовий та по­літичний діяч, публіцист, літературний і театраль­ний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Цен­тральної Ради (від 28 червня - 31 грудня 1917 р.) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 р. - 10 листо­пада 1920 р.). Убитий 25 травня 1926 року в Парижі Самуїлом Шварцбардом, якого вважають агентом НКВС, а особисту помсту лише приводом. Похова­ний на кладовищі Монпарнас у Парижі.





Вулиця Січових стрільців (вулиця Бакинських комісарів)

Назва «Січові стрільці» була вперше використа­на під час Першої світової війни при формуванні в Австро-Угорщині добровольчого підрозділу, ядро якого становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху. Перше військове формування Січових стрільців у Наддніпрянщині - Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців - було зорганізовано в Києві у листопаді 1917-го з українців - галичан та буковинців, які перебували в Наддніпрянській Україні та добровільно згодилися захищати Українську Центральну Раду перед на­ступом більшовиків. Відтоді й аж до кінця існування формувань Січових стрільців їхнім верховним го­ловнокомандувачем вважався полковник армії УНР, колишній фенріх австро-угорської армії Євген Коновалець. У формації Січових стрільців Армія УНР розпоряджалася військовою частиною, яка виділя­лася своєю організованістю і боєздатністю.



Олександр Русов

Провулок родини Русових (провулок Бакинських комісарів)

Видатний статистик, етнограф, громадський діяч Олександр Русов (1847-1915) та його дружина, педагог, літературознавець, громадська діячка Со­фія Русова (Ліндфорс) (1856-1940), безумовно, на­лежать до тих особистостей, які хоч і були іноземно­го походження, та пов'язали своє життя з Україною й усі сили віддавали задля її розбудови. Олександр та Софія Русови зробили вагомий внесок у пробу­дження національної свідомості громадян, тож ціл­ком природньо, що і своїх дітей - Михайла, Юрія та Любов - вони виховали палкими патріотами Украї­ни. Своїми добрими справами в Україні (Києві, Чер­нігові, Ніжині, Одесі, Херсоні, Харкові, Полтаві) та за кордоном Олександр і Софія Русова заслужили на вдячну пам'ять нащадків.









Кирило Осьмак

Вулиця Кирила Осьмака (вулиця Баумана)

Уродженець Ши­шак Кирило Осьмак (1890-1960) - діяч Української Цен­тральної Ради, ОУН, президент Україн­ської головної ви­звольної ради. Ки­рило Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року і створював Цен­тральну Раду - тимчасовий парламент України. З 1917 року працював у Генеральному секретаріаті земельних справ. За радянської влади репресо­ваний: висилався за межі України, кілька разів арештовувався і відбував покарання. Під час ві­йни був членом Української національної ради, обраний президентом Української головної ви­звольної ради. У 1944 році знову потрапив до ка­тівень НКВС, майже 15 років провів в ув'язненні, до й загинув 16 травня 1960 року.




Євген Федоров

Провулок академіка Євгена Федорова (провулок Войкова)

Петро Войков (Пінхус) - російський револю­ціонер, радянський політичний діяч, один з орга­нізаторів і учасник розстрілу родини останнього російського імператора Миколи 11. Сам теж був убитий 7 червня 1927 року білоемігрантом Бори­сом Ковердою у Варшаві, де з 1924 року працю­вав повпредом СРСР у Польщі. Жодного стосунку до Полтави чи Полтавщини не мав.

Нині провулок перейменований на честь Єв­гена Федорова (1909-1986) - астронома, дій­сного члена АН УРСР (з 1969). Народився в Ір­кутську. У 1939-1941 рр. працював асистентом, старшим викладачем, директором обсерваторії Іркутського університету. Учасник Другої світової війни. У 1944-1947 рр - аспірант Головної астро­номічної обсерваторії АН урср, у 1947-1959 - на­уковий працівник, учений секретар Полтавської гравіметричної обсерваторії АН УРСР. Із 1959 року працював директором Головної обсервато­рії АН УРСР, з 1973-го - завідувач відділом фунда­ментальної астрометрії, з 1979-го - консультант. Основні наукові роботи присвячені астрометрії, теоретичним і практичним питанням обертання Землі, його зв'язків з різними геофізичними про­цесами, а також питань побудови координатних систем в астрономії й геодинаміці.

Популярність Федорову принесла його робо­та, опублікована в книзі «Нутації й вимушений рух полюсів Землі за даними широтних спостере­жень» (1958), яка була перекладена й англійською мовою. Одним з перших упровадив у практику аналізу астрономічних спостережень нові ста­тистичні методи, засновані на теорії випадкових функцій. Засновник київської школи вивчення обертання Землі. Розробив метод побудови такої координатної системи в астрометрії, яка не за­лежить від параметрів руху Землі по орбіті й на­вколо осі і ґрунтується на вимірюваннях кутових відстаней між небесними об'єктами; запропо­нував загальніший підхід до проблеми орієнтації координатних систем у космічному просторі.

Відповідальний редактор (1965-1975) міжві­домчого збірника «Астрометрія й астрофізика», що видавався Головною астрономічною обсерва­торією АН УРСР. Займався питаннями реоргані­зації Міжнародної служби руху полюсів на основі нових прогресивніших ідей. Своєю діяльністю сприяв розвитку і зміцненню зв'язків між ученими різних країн. Голова Комісії з вивчення обертання Землі Астрономічної ради АН СРСР (1962-1966).

Лауреат Державної премії УРСР (1983). За ак­тивну участь у підготовці святкування 500-річно- го ювілею Миколая Коперника і внесок в астро­номічну науку нагороджений польським орденом «За заслуги». На честь ученого названо астероїд 7628.



Микола Дмитрієв

Вулиця Миколи Дмитрієва (вулиця Володарського)

Володимир Володарський (Гольдштейн) - діяч російського революційного руху. Був членом Бунду, працював в організації українських соціал- демократів «Спілка». За революційну діяльність у 1911 році засланий до Архангельської губернії, звільнений за амністією 1913 року. Емігрував до США, де вступив у соціалістичну партію і міжна­родну профспілку кравців. Під час Першої світо­вої війни разом з Левом Бронштейном (Троць- ким) і Миколою Бухаріним видавав газету «Новий світ». Після Лютневої революції повернувся в Росію, на ІІ Всеросійському з'їзді рад обраний до Президії ВЦВК. У 1918 році - комісар друку, про­паганди та агітації. Творець та редактор одного з головних більшовицьких «органів преси» - «Чер­воної газети». Застрелений у Петрограді доро­гою на мітинг 20 червня 1918 року.

До Полтави і Полтавщини жодного стосунку не мав.

Микола Дмитрієв (1867-1908) - український видавець, громадсько-культурний діяч, публі­цист, діяч полтавської «Просвіти» та Братства тарасівців.

Походив з родини урядовця Андрія Дмитрен- ка, вихідця із селян Козачої Лопані, який май­же 30 років служив мировим суддею в Харкові. Мама, Олександра Іллівна, - з роду Григорія Квітки-Основ'яненка.

Закінчив юридичний факультет Харківсько­го університету. З 1892 року перебував на вій­ськовій службі в Полтаві, де після одруження з домашньою вчителькою - Ганною Теплицькою - розпочав кар'єру адвоката. Став відомим завдя­ки публічним виступами на захист селян, які на­зивали його «своїм адвокатом». Був секретарем «Полтавських губернських відомостей» та редак- тором-видавцем журналу «Рідний край» (1905­1906). 1905 року на губернському з'їзді вчителів виступав із заявою-вимогою щодо організації на­родної школи з українською мовою викладання. У липні 1905 року на квартирі Дмитрієва відбувся з'їзд представників українських громад, на якому порушувалося питання автономії України. 1906 року заснував полтавське видавництво «Україн­ський учитель».

Товаришував з Панасом Мирним, видавав його твори.

Карпенко-Карий називав його українським Ціцероном.

Потонув у Пслі, рятуючи сільську дівчину. По­хований на полтавському Старому цвинтарі, 1982 року прах було перенесено на центральний місь­кий цвинтар. У серпні 2007 року виконком Пол­тавської міської ради ухвалив рішення про вста­новлення меморіальної дошки Миколі Дмитрієву на фасаді будинку №3 (майдан Конституції).




Віктор Носов
Провулок Віктора Носова (Волочаєвський провулок)

Провулок називався Волочаєвським на честь станції Волочаєвка Амурської залізниці, де 1922 року відбувся вирішальний бій заключного етапу Громадянської війни. У радянській історіо­графії Волочаєвка вважалася одним із символів перемоги більшовиків над Білою гвардією на Далекому Сході.

Віктор Носов (1940-2008) - відомий україн­ський футболіст і тренер. Майстер спорту СРСР, заслужений тренер України. Виступав за доне­цький «Шахтар» (1958-1959, 1963-1964, 1966), ЦСКА (1960) і ростовський СКА (1961-1962). Се­зон 1965 року провів у харківському «Авангар­ді», з 1968 по 1971 рік грав у Полтаві за команду «Колос». У вищій лізі чемпіонату СРСР провів 88 матчів. Фіналіст Кубка СРСР 1963 року.

Після завершення футбольної кар'єри при­святив себе тренерській роботі. Тренував до­нецький «Шахтар», «Кривбас» (Кривий Ріг), «Пахтакор» (Ташкент), «Зорю» (Ворошиловград), «Динамо» (Ставрополь), «Верес» (Рівне). У Полтаві Віктор Носов починав ще тренером місцевого «Колоса», за який і виступав до цьо­го. А 2005 року повернувся до нашого міста вже головним тренером «Ворскли» (2005-2007), тренував і «Ворсклу-2».



Вулиця Колійна (вулиця Вороніна)

Петро Воронін (1880-1919 ) - діяч револю­ційного руху на Полтавщині. Був першим се­кретарем комітету бідноти і головою ревкому у приміському селищі Кривохатки, яке 1960 року теж перейменоване на селище Вороніна. Похо­ваний на вулиці Тунельній.

Колійною вулиця названа, оскільки тут прохо­дить залізнична лінія Полтава - Ромодан між стан­ціями Полтава-Південна та Полтава-Київська. Кривохатки - роз'їзд Полтавської дирекції Півден­ної залізниці, де зупиняються місцеві потяги.




Лев Вайнгорт

Провулок Лева Вайнгорта (провулок Вороніна)

Арій-Леон (Лев) Семенович Вайнгорт (1912-1994) - архітектор, краєзнавець, член Спілки архітекторів України (з 1939 року). Арій- Леон Вайнгорт народився 27 листопада 1912 року у Варшаві в бідній єврейській родині. Ще в дитинстві разом з батьками переїхав до Пол­тави. 1938 року закінчив Харківський інженер­но-будівельний інститут. Після нетривалого періоду роботи на будівництві Московсько­го метрополітену його подальше життя тісно пов'язане з Полтавою. Протягом 32 років був головним архітектором міста. За його активної участі в повоєнні часи відновлено центр міста, проведено містобудівні заходи зі створення його чіткої планувальної структури, відтворено історичний вигляд Круглої площі. Автор і співав­тор багатьох проектів та пам'ятників, які стали візиткою міста, наукових робіт з містобудування й архітектури Полтави.

Протягом 1970-1981 років Лев Вайнгорт був доцентом кафедри архітектурного проекту­вання Полтавського інженерно-будівельного інституту. З 1981 року - перший директор На­ціонального музею-заповідника Миколи Гоголя в селі Гоголеве на Полтавщині. Після виходу на пенсію, з 1986 року, працював старшим науко­вим співробітником Полтавського краєзнавчого музею, до реставрації якого доклав багато зу­силь.

Автор багатьох науково-дослідницьких, іс- торико-архітектурних праць, зокрема путівника «Монумент Слави у Полтаві» (1959), досліджен­ня «Полтава: історико-архітектурний нарис» (1996, у співавторстві), книги «Записки провин- циального архитектора» (2001).

Помер 18 квітня 1994 року, похований у Пол­таві.



Вулиця Михайлівський Яр (вулиця Воровського)

Вацлав Воровський (1871-1923) - російський революціонер польського походження, літера­турний критик, один із перших радянських ди­пломатів. З квітня 1917 року увійшов до складу Закордонного бюро ЦК РСДРП у Стокгольмі. Після приходу більшовиків до влади - повпред у Скандинавії. У 1919 році повернувся до Росії, де став одним з ініціатором боротьби проти право­славної церкви, займав посаду завідувача Дер­жавним видавництвом. З 1921 року - повпред в Італії, у 1922 році брав участь у Генуезькій конфе­ренції. У 1923 році призначений до складу радян­ської делегації на Лозаннській конференції, де й був убитий у ресторані готелю «Сесіль» емігран­том із Росії. Жодним чином з нашим краєм не був пов'язаний.

Нині вулицю названо за старою назвою цієї місцини.



Євген Сверстюк

Вулиця Євгена Сверстюка (Вулиця Гайдара)

Була названа на честь Аркадія Гайдара (справ­жнє прізвище Голіков) - російського радянського дитячого письменника, автора широковідомої повісті «Тимур та його команда», оповідання «Чук і Гек» та багатьох інших творів, які увійшли до шкільної програми, активно екранізувалися, пе­рекладені багатьма мовами світу. Під час Другої світової війни перебував у діючій армії як корес­пондент «Комсомольської правди». У жовтні 1941 року Гайдар загинув поблизу села Ліпляве Канів­ського району Черкаської області. 1947 року Ар- кадій Гайдар був перепохований у Каневі. Однак ще за часів горбачовської гласності почали спли­вати й неприємні факти з революційної юності Гайдара, пов'язані з його нічим не виправданою жорстокістю в роки Громадянської війни - під час придушення селянського повстання на Тамбов- щині та роботи в ЧК.

Євген Сверстюк (1928-2014) - український письменник, мислитель, філософ, гоголезна- вець, громадський діяч. Засновник та з 1989 року незмінний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу. Доктор філософії. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву - «З приводу процесу над Погружальським». Політв'язень радянського режиму.

З 1956 по 1959 рік працював викладачем української літератури Полтавського педагогіч­ного інституту ім.В.Г.Короленка. Саме на цей пе­ріод припадає його перше звільнення з роботи за виступи проти дискримінації української мови та культури. У Києві працював старшим науковим працівником НДІ психології (1959-1960), завіду­вачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961­1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання нДі психології (1962­1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965-1972).

За участь у «Самвидаві» і протести проти аре­штів і незаконних судів 1973 року засуджений за статтею 62 ч. I КК УрСР до семи років таборів та п'яти років заслання.

Улітку 1987 року з Сергієм Набокою (головою ради), Олесем Шевченком, Ольгою-Гейко-Матусевич, Віталієм Шевченком, Миколою Матусевичем та іншими створили Український куль­турологічний клуб (УКК). Після проголошення незалежності України був активним ідеологом дерадянізації країни. Широко відомі його публі­кації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті.



Іван Миколайчук

Провулок Івана Миколайчука (провулок Ярослава Галана)

Ярослав Галан (1902-1949) - радянський письменник, журналіст, компартійний активіст. Від 1924 року - член Комуністичної партії За­хідної України (КПЗУ). У воєнні та повоєнні роки Ярослав Галан засуджував ідеї української дер­жавності, називав українську революцію «жовто- блакитним маріонетковим балаганом типу 1918 року», засуджував ОУН, УПА, а також греко-като- лицьку церкву. Його стаття «Плюю на папу» стала відповіддю на відлучення його від церкви папою Пієм XII. Ярослава Галана вбили у власному робо­чому кабінеті. За офіційною радянською версією, убивство вчинили націоналісти, тож у СРСР цей випадок видавали за один зі «злочинів ОУН-УПА». Сам Галан у Полтаві ніколи не був.

Іван Миколайчук (1941-1987) - у

Городянам

20.10.2020, 09:00